“Сусідка, яка завжди стукала за ласощами”
Олена щойно переїхала до своєї нової квартири в тихому районі Києва. Щойно закінчивши університет і розпочавши свою першу роботу медсестрою в місцевій лікарні, вона була в захваті від цього нового етапу в своєму житті. Квартира була маленькою, але затишною, і це було все, що вона могла собі дозволити на свою скромну зарплату. Її батьки допомогли їй з депозитом, і вона була налаштована самостійно справлятися далі.
Одного сонячного дня, коли Олена розпаковувала останні коробки, у двері постукали. Відкривши їх, вона побачила літню жінку з теплою усмішкою.
“Добрий день, люба! Я пані Ткаченко, ваша сусідка з квартири навпроти,” – сказала жінка радісно. “Я просто хотіла привітати вас у будинку.”
Олена усміхнулася у відповідь, вдячна за дружній жест. “Дякую, пані Ткаченко. Приємно познайомитися.”
Очі пані Ткаченко засяяли, коли вона оглянула квартиру Олени. “Бачу, ви ще облаштовуєтеся. Якщо вам щось знадобиться, не соромтеся звертатися.”
Протягом наступних кількох тижнів пані Ткаченко час від часу заходила поспілкуватися або приносила домашнє печиво. Олена цінувала компанію і насолоджувалася їхніми розмовами. Однак незабаром візити пані Ткаченко набули іншого характеру.
Одного вечора, коли Олена готувала вечерю після довгої зміни в лікарні, у двері знову постукали. Відкривши їх, вона побачила пані Ткаченко з очікувальним виразом обличчя.
“Привіт, Олено! Я хотіла запитати, чи є у вас якісь смаколики? Я трохи зголодніла,” – сказала пані Ткаченко.
Застигнувши на мить, Олена вагалася, але потім кивнула. “Звісно, у мене є чіпси та печиво. Зараз принесу.”
Обличчя пані Ткаченко засяяло, коли Олена вручила їй пакет чіпсів і кілька печив. “Дякую, люба! Ви така добра.”
Це стало регулярним явищем. Кожні кілька днів пані Ткаченко стукала у двері Олени, просячи смаколики або ласощі. Спочатку Олена не заперечувала ділитися, але з часом це стало тягарем. Її бюджет на продукти був обмеженим, і вона не могла собі дозволити постійно віддавати їжу.
Одного вечора, після особливо виснажливого дня на роботі, Олена почула вже знайомий стук. Вона зітхнула і відкрила двері, щоб знову побачити пані Ткаченко.
“Привіт, Олено! Чи є у вас ще ті смачні печива?” – запитала пані Ткаченко з надією в голосі.
Олена глибоко вдихнула і спробувала пояснити м’яко. “Пані Ткаченко, мені дуже шкода, але я не можу постійно давати вам смаколики. Мій бюджет досить обмежений.”
Усмішка пані Ткаченко зникла, змінившись на вираз розчарування та болю. “Ой, я не знала, що це така проблема.”
Відчуваючи провину, але також роздратування, Олена кивнула. “Вибачте, але я повинна бути обережною зі своїми витратами.”
Пані Ткаченко пішла без жодного слова, і Олена відчула жаль. Вона не бачила пані Ткаченко кілька днів після цього, і коли вони перетиналися в коридорі, старша жінка майже не звертала на неї уваги.
З часом Олена помітила, що візити пані Ткаченко припинилися зовсім. Вона відчувала змішане почуття полегшення та смутку. Вона сумувала за їхніми розмовами, але знала, що не може продовжувати підтримувати когось іншого, коли сама бореться.
Одного дня, коли Олена виходила на роботу, вона побачила швидку допомогу біля будинку. Її серце стиснулося від усвідомлення того, що це для пані Ткаченко. Пізніше вона дізналася від іншого сусіда, що пані Ткаченко була доставлена до лікарні через недоїдання та нехтування.
Олена відчула глибоке почуття провини та смутку. Вона намагалася встановити межі, але не усвідомлювала, наскільки сильно пані Ткаченко покладалася на неї не лише заради смаколиків.
Зрештою Олена отримала суворий урок про складність доброти та відповідальності. Вона продовжувала жити у своїй квартирі, але носила з собою тягар цього досвіду, завжди задаючись питанням, чи могла б вона зробити більше.