“Пробач мені,” – прошепотіла вона. “Доля покарала мене. Дозвольте мені бачити онука хоча б інколи.”
Лариса завжди була жінкою з сильними переконаннями і ще сильнішими словами. Вона виховала свого сина, Михайла, залізною рукою, забезпечуючи його дисциплінованість і повагу. Але коли Михайло одружився з Оленою, вільнодумною художницею, світ Лариси перевернувся догори дригом. Вона ніколи не схвалювала Олену, вважаючи її занадто легковажною та безвідповідальною для свого сина.
З моменту, коли Олена переїхала до їхнього родинного дому, напруга заповнила повітря. Невдоволення Лариси було відчутним, і вона не намагалася його приховати. Вона критикувала кожен крок Олени, від того, як вона готувала їжу, до того, як вона одягалася. Михайло, опинившись між матір’ю та дружиною, часто знаходився в безвихідному становищі.
Народження їхнього сина, Артема, лише загострило ситуацію. Лариса бачила в Артемі майбутнє їхньої родини, когось, кого потрібно правильно виховати та направити. Але стиль виховання Олени суперечив традиційним поглядам Лариси. Сварки стали щоденним явищем, і Лариса часто кричала, що Олена не здатна виховувати її онука.
Одного вечора, після особливо запеклої сварки, Лариса досягла межі. “Тобі потрібно піти,” – закричала вона на Олену. “Забирай свою дитину і йди з цього дому!”
Михайло намагався втрутитися, але Лариса була невблаганна. “Вона все руйнує! Їй тут не місце!”
Олена, зі сльозами на очах, зібрала кілька речей і взяла Артема на руки. Вона покинула дім, не озираючись назад, з розбитим серцем через відторгнення.
Дні перетворилися на тижні, а тижні – на місяці. Михайло намагався підтримувати зв’язок з Оленою та Артемом, але напруга була очевидною. Здоров’я Лариси почало погіршуватися, і вона залишилася одна в домі, який колись наповнювався сміхом і життям.
Одного холодного зимового вечора Лариса сиділа біля вікна, дивлячись на падаючий сніг. Спогади про сміх Артема переслідували її. Вона зрозуміла, що в своєму прагненні до контролю втратила те, що найбільше цінувала.
“Пробач мені,” – прошепотіла вона в порожню кімнату. “Доля покарала мене. Дозвольте мені бачити онука хоча б інколи.”
Але було вже занадто пізно. Олена знайшла розраду в новій спільноті, яка прийняла її та Артема. Михайло рідше відвідував матір, не в змозі подолати прірву, що утворилася між ними.
Лариса провела свої останні дні в самотності, переслідувана вибором, який вона зробила. Дім, колись наповнений мріями та сподіваннями, тепер стояв як свідчення її жалю.