“Я не можу впоратися з проблемами тітки Олени. Мені потрібно зосередитися на мамі. У неї є свої діти.”

Знову я сиділа навпроти тітки Олени, намагаючись пояснити ситуацію. Її старий будинок, в якому вона прожила понад 50 років, розвалювався. Дах протікав, сантехніка була в жахливому стані, а район змінився до невпізнання. Це більше не було безпечним місцем для жінки у віці за 70 років жити там самій.

“Тітко Олено, ти не можеш тут залишатися,” сказала я м’яко, але твердо. “Тобі потрібно переїхати в безпечніше місце.”

Вона подивилася на мене своїми пронизливими блакитними очима, які бачили так багато за ці роки. “Але це мій дім, Оксано. Я тут все життя прожила. Я не можу просто піти.”

Я зітхнула, відчуваючи тягар світу на своїх плечах. Моя власна мама, якій було 70 років і яка мала свої проблеми зі здоров’ям, потребувала моєї уваги та догляду. Я не могла бути в двох місцях одночасно, а у тітки Олени були свої діти, які мали б допомагати.

“Тітко Олено, у тебе є свої діти. Вони повинні допомагати тобі з цим,” сказала я, намагаючись стримати своє роздратування.

“Вони зайняті своїм життям,” відповіла вона з ноткою смутку в голосі. “І до того ж, ти для мене як дочка.”

Я відчула укол провини, але знала, що повинна стояти на своєму. “Я розумію це, але я повинна піклуватися про маму. Вона не в найкращому стані і потребує мене.”

Очі тітки Олени наповнилися сльозами. “Я не хочу бути тягарем для когось.”

“Ти не є тягарем,” швидко сказала я. “Але ти повинна зрозуміти, що я не можу робити це сама. Тобі потрібно переїхати в місце, де ти зможеш отримати необхідну допомогу.”

Вона повільно кивнула, але я бачила небажання в її очах. “Я подумаю про це,” нарешті сказала вона.

Дні перетворилися на тижні, а тітка Олена все ще не зробила жодних кроків до переїзду зі свого старого будинку. Кожного разу, коли я приходила до неї, історія повторювалася. Вона не могла змусити себе залишити свій дім, а її діти все ще були занадто зайняті, щоб допомогти.

Тим часом стан моєї мами погіршувався. Їй поставили діагноз ранньої стадії деменції, і кожен день був боротьбою. Я постійно розривалася між доглядом за нею і турботою про тітку Олену.

Одного вечора, коли я допомагала мамі готуватися до сну, мій телефон задзвонив. Це був сусід тітки Олени.

“Оксано, тобі потрібно негайно приїхати сюди,” сказав сусід терміново. “Сталася аварія.”

Моє серце завмерло, коли я поспішила до будинку тітки Олени. Коли я прибула, побачила миготливі вогні швидкої допомоги та поліцейських машин. Тітка Олена впала зі сходів і її забрали до лікарні.

Я поїхала за швидкою допомогою, мої думки були переповнені почуттям провини та тривоги. У лікарні лікарі сказали мені, що тітка Олена зламала стегно і їй потрібна операція.

Сидячи в залі очікування, я не могла не відчувати себе пригніченою ситуацією. Я так старалася змусити тітку Олену переїхати, але вона відмовилася. Тепер вона була в лікарні, і я не знала, що буде далі.

Після операції тітку Олену перевели до реабілітаційного центру. Її діти нарешті з’явилися, але це було занадто пізно. Вони звинувачували мене в тому, що я не зробила більше, але я знала, що зробила все можливе.

Зрештою, тітка Олена так і не повернулася до свого старого будинку. Вона переїхала до будинку для літніх людей, де могла отримати необхідний догляд. Але шкода вже була завдана. Наші стосунки були напруженими, і я не могла позбутися відчуття, що підвела її.

Що стосується моєї мами, її стан продовжував погіршуватися. Кожен день був новим викликом, і я намагалася впоратися з її потребами, борючись зі своїм почуттям провини та стресом.

Життя не мало щасливого кінця для нас. Це була постійна боротьба за те, щоб робити правильні речі, відчуваючи при цьому, що цього ніколи недостатньо.