“Ні, я не даю мамі ні копійки. Це її проблема. І ні, мені не соромно”: Олексій ділиться з друзями
Олексій сидів у кімнаті відпочинку, попиваючи каву і гортаючи телефон. Звичний гомін наповнював кімнату, коли його колеги обговорювали свої плани на вихідні та сімейні справи. Сьогодні розмова пішла в інше русло, коли Олена згадала, як їй довелося допомагати мамі з медичними рахунками.
“Так, моя мама останнім часом має проблеми зі здоров’ям,” сказала Олена з ноткою занепокоєння в голосі. “Я оплачую її ліки та деякі інші витрати.”
Аліна кивнула у знак згоди. “У мене те саме. Пенсії мого тата не вистачає на все, тому я допомагаю з продуктами та комунальними послугами.”
Олексій слухав мовчки, відчуваючи суміш роздратування та байдужості. Він ніколи не розумів, чому люди відчувають обов’язок фінансово підтримувати своїх батьків. Для нього це здавалося тягарем, який він не хотів нести.
“Олексію, а ти?” запитав Богдан, звертаючись до нього. “Ти допомагаєш своїй мамі?”
Олексій байдуже знизав плечима. “Ні. Я не даю мамі ні копійки. Це її проблема.”
Кімната на мить заніміла, поки всі обробляли його прямолінійну відповідь. Олена виглядала шокованою, тоді як Аліна була більше зацікавлена, ніж осудлива.
“Чому ні?” нарешті запитала Олена.
“Чому я повинен?” відповів Олексій, відкинувшись на спинку стільця. “Це її гроші, її пенсія. Вона повинна була краще планувати.”
“А якщо їй потрібна допомога?” наполягала Аліна.
“Тоді вона повинна сама розібратися,” твердо сказав Олексій. “Я не відповідаю за її фінансові помилки.”
Розмова повернулася до легших тем, але Олексій відчував осудливі погляди своїх колег. Йому було байдуже. Він давно прийняв своє рішення і не збирався його змінювати.
Пізніше того вечора Олексій отримав дзвінок від мами. Він дозволив йому перейти на голосову пошту, не маючи настрою для чергового докору щодо грошей. Коли він нарешті прослухав повідомлення, її голос звучав слабко і відчайдушно.
“Олексію, це мама. Мені дійсно потрібна твоя допомога цього разу. Рахунки накопичуються, і я не знаю, що робити. Будь ласка, передзвони.”
Він видалив повідомлення без жодного сумніву і продовжив свій вечірній ритуал. У нього було своє життя, про яке треба було турбуватися, і він не збирався дозволити маминим проблемам тягнути його вниз.
Тижні перетворилися на місяці, і Олексій продовжував ігнорувати дзвінки та повідомлення від мами. Він чув через знайомих, що вона бореться більше ніж будь-коли, але залишався непохитним у своєму рішенні.
Одного дня він отримав дзвінок з невідомого номера. Це був соціальний працівник, який повідомив йому, що його мама була госпіталізована через важке недоїдання та занедбаність. Новина вдарила його як грім серед ясного неба, але він швидко відмахнувся.
“Чи можете ви щось зробити для її допомоги?” запитав соціальний працівник.
“Ні,” холодно відповів Олексій. “Вона сама по собі.”
Соціальний працівник зітхнув, але більше не наполягав. Олексій поклав трубку і повернувся до свого щоденного розпорядку, намагаючись витіснити новину з голови.
З часом Олексій не міг позбутися нав’язливого почуття провини, яке проникало в його думки. Він намагався виправдати свої дії тим, що це була відповідальність мами керувати своїми фінансами. Але глибоко в душі він знав, що зробив вибір, який буде переслідувати його завжди.
Зрештою, впертість і відмова допомогти залишили Олексія ізольованим і сповненим жалю. Його мама померла на самоті в лікарняному ліжку, а він залишився боротися з наслідками своїх дій.