“Мої дорослі діти навіть не визнають мене: я попередила їх – допоможіть мені або я продам все і переїду до будинку для літніх людей”

Я ніколи не уявляла, що моє життя дійде до цього. Мене звати Клара, і я 68-річна вдова, яка живе в маленькому містечку в Україні. Мій чоловік Георгій і я провели все своє життя, важко працюючи, щоб забезпечити наших двох дітей, Богдана і Ганну. Ми дали їм все, що могли, від найкращої освіти до безлічі можливостей для реалізації їхніх мрій. Але тепер, сидячи одна в нашому сімейному будинку, я не можу не відчувати себе покинутою.

Георгій помер п’ять років тому, і з того часу я керую всім самостійно. Будинок, рахунки, робота у дворі – все це лягає на мене. Богдан і Ганна мають своє життя зараз, зайняті своїми кар’єрами та сім’ями. Я розумію, що у них є обов’язки, але здається, що вони повністю забули про мене.

Я пам’ятаю дні, коли наш дім був наповнений сміхом і радістю. Богдан завжди був авантюрним, постійно потрапляв у різні пригоди, але з добрим серцем. Ганна була старанною ученицею, завжди з книгою в руках, але ніколи не була занадто зайнята, щоб допомогти по дому. Георгій і я були дуже горді за них обох.

Але тепер здається, ніби ті дні ніколи не існували. Богдан переїхав до Києва, щоб продовжити кар’єру в технологічній сфері, а Ганна стала успішним адвокатом у Львові. Вони рідко дзвонять, і коли дзвонять, це завжди короткі та поспішні розмови. Я не можу згадати, коли вони востаннє приїжджали.

Минулого місяця я досягла своєї межі. Я щойно закінчила косити газон – завдання, яке раніше виконував Георгій – і була виснажена. Моя спина боліла, і я відчула хвилю самотності. Я вирішила скликати сімейну зустріч. Мені потрібно було дати Богдану і Ганні знати, як я себе почуваю.

Коли ми нарешті зв’язалися через відеодзвінок, я вилила своє серце. Я сказала їм, як сильно я за ними сумую, як самотньо мені і як важко мені справлятися з усім самостійно. Я попросила їхньої допомоги – не тільки фінансової, але й емоційної та фізичної.

Їхні відповіді були розчаровуючими. Богдан сказав, що він занадто зайнятий роботою та своєю сім’єю, щоб приїхати або допомогти. Ганна повторила його слова, сказавши, що її робота дуже вимоглива і вона не може взяти відпустку, щоб приїхати до мене. Вони обидва запропонували мені найняти когось для допомоги по дому або розглянути можливість переїзду до будинку для літніх людей.

Тоді я прийняла своє рішення. Я сказала їм, що якщо вони не знайдуть часу допомогти мені, я продам все – будинок, машину, всі наші речі – і використаю гроші для оплати перебування в будинку для літніх людей. Я думала, що це може їх розбудити, змусити зрозуміти, наскільки серйозно я налаштована.

Але це не спрацювало. Вони обидва виглядали полегшеними від мого рішення, ніби це зняло тягар з їхніх плечей. Вони пообіцяли підтримувати мене фінансово за потреби, але не зробили жодних зусиль змінити свою поведінку або запропонувати більше свого часу.

Отже, ось я сиджу в порожньому будинку, наповненому спогадами про щасливі часи. Я почала шукати будинки для літніх людей у цьому районі, намагаючись знайти той, який підходить мені. Це не те, чого я хотіла – я завжди уявляла собі старість у колі сім’ї – але здається, що це єдиний варіант.

Я сподіваюся, що одного дня Богдан і Ганна зрозуміють біль, який вони мені завдали. Можливо, вони усвідомлять, що життя коротке і сім’я – це найцінніше. Але наразі мені доведеться самостійно орієнтуватися в цьому новому розділі свого життя.