“Моя свекруха віддала свій будинок синові і переїхала в хатину: тепер вона хоче, щоб я закінчив її ремонт”

Мені 40 років, а моїй дружині Олені — 38. Ми одружені вже десять років і маємо двох чудових дітей, віком 6 і 4 роки. Олена — наймолодша в своїй родині, а її старший брат Михайло завжди був улюбленцем. Це фаворитизм викликав тертя протягом років, але ми намагалися триматися подалі від драми — до цього моменту.

Кілька місяців тому мати Олени, Галина, вирішила віддати свій будинок Михайлу. Він завжди був золотим хлопчиком, і це був ще один приклад явного фаворитизму Галини. Михайло, який самотній і має стабільну роботу, насправді не потребував будинку, але прийняв його без вагань. Галина потім переїхала в маленьку хатину в лісі, приблизно за годину їзди від нашого дому.

Спочатку ми думали, що переїзд Галини — це шанс для неї насолодитися спокоєм і тишею. Але незабаром після того, як вона оселилася, вона зателефонувала нам з проханням: їй потрібна допомога з завершенням ремонту в новому місці. Хатина була старою і вимагала значних робіт, щоб стати придатною для життя. Олена відчувала обов’язок допомогти матері, незважаючи на несправедливість ситуації.

Ми поїхали до хатини одного вихідного дня, щоб оцінити обсяг робіт. Було зрозуміло, що це не маленький проект. Дах потребував ремонту, сантехніка була застарілою, і весь будинок потребував нового шару фарби. Галина вже витратила більшу частину своїх заощаджень на купівлю хатини і мала мало коштів на ремонт.

Олена і я обговорили наші варіанти. У нас були власні фінансові зобов’язання, і ми не могли дозволити собі взяти на себе такий великий проект. Але Олена відчувала себе розірваною між обов’язком як дочки і реальністю нашої ситуації. Ми вирішили допомогти з тим, що могли, сподіваючись, що Михайло також підключиться і зробить свій внесок.

Протягом наступних кількох вихідних ми проводили свій вільний час, працюючи над хатою Галини. Ми полагодили протікання даху, оновили частину сантехніки і пофарбували інтер’єр. Кожен візит був виснажливим як фізично, так і емоційно. Галина була вдячна, але також вимоглива, часто критикуючи нашу роботу або просячи більше, ніж ми могли дати.

Михайло ж був ніде не видно. Він іноді відвідував Галину, але ніколи не допомагав з ремонтом. Це розлютило Олену, яка вважала, що її брат повинен розділити тягар. Коли вона зіткнулася з ним з цього приводу, він просто знизав плечима, сказавши, що занадто зайнятий роботою.

Напруження почало позначатися на нашому шлюбі. Ми частіше сварилися, переважно через те, скільки часу і грошей ми витрачали на хатину Галини. Наші діти помітили напруженість і почали вередувати, додаючи ще більше стресу до вже складної ситуації.

Одного вечора після чергового довгого дня в хатині Олена розплакалася. Вона відчувала себе недооціненою матір’ю і ображеною на брата. Я намагався її заспокоїти, але також був розчарований. Ми жертвували так багато для когось, хто не здавався зацікавленим у нашому благополуччі.

Зрештою ми змушені були прийняти важке рішення. Ми сказали Галині, що більше не можемо продовжувати ремонт. Вона була засмучена і звинуватила нас у тому, що ми її покинули. Це була болісна розмова, але ми знали, що це необхідно для нашого власного спокою та здоров’я нашої родини.

Врешті-решт хатина Галини залишилася незавершеною. Наші стосунки з нею стали напруженими, і ми бачилися рідше. Михайло продовжував жити комфортно в будинку, який вона йому подарувала, не усвідомлюючи жертв, які ми принесли.

Цей досвід навчив нас жорстокого уроку про сімейні відносини та межі. Іноді, скільки б ти не давав, цього ніколи не буде достатньо для тих, хто сприймає тебе як належне.