“Доню, чому ти залишаєшся з ним? Ще не пізно піти”
П’ятнадцять років тому пані Ткаченко не могла бути щасливішою від вибору своєї доньки Олени у партнера. Олена завжди була її гордістю, яскравою та амбітною молодою жінкою, яка щойно закінчила юридичний факультет. Коли Олена познайомила сім’ю зі своїм хлопцем, Іваном, пані Ткаченко була на сьомому небі. Іван був талановитим музикантом, грав на гітарі в місцевому гурті, який набирав популярності. Він був чарівним, добросердечним і, здавалося, обожнював Олену.
“Він – справжній скарб!” – розповідала пані Ткаченко своїм подругам за кавою. “У нього таке добре серце і він такий талановитий. Я така рада, що Олена знайшла когось, хто її цінує.”
Стосунки Олени та Івана швидко розвивалися. Вони почали жити разом, і Олена підтримувала мрії Івана про успіх у музичній індустрії, поки сама працювала без упину в престижній юридичній фірмі. Вони були ідеальною парою, або так здавалося.
З роками все почало змінюватися. Гурт Івана не міг пробитися на велику сцену, і фінансовий тягар почав даватися взнаки. Олена стала основним годувальником сім’ї, працюючи довгі години, щоб підтримувати їх обох. Іван, колись сповнений мрій та амбіцій, ставав дедалі більш пригніченим і замкнутим.
Пані Ткаченко помітила зміни в доньці. Олена здавалася втомленою весь час, іскра в її очах згасла під тягарем відповідальності. Вона намагалася поговорити з Оленою про це, але та завжди відмахувалася, наполягаючи, що все гаразд.
“Мамо, Івану просто потрібен час,” – казала Олена. “Він переживає важкий період.”
Але пані Ткаченко не була переконана. Вона бачила, скільки Олена жертвує заради Івана, і це її турбувало. Вона сумувала за яскравою молодою жінкою, яка колись була сповнена життя та амбіцій.
Одного вечора, сидячи разом на веранді, пані Ткаченко вирішила висловити свої побоювання.
“Олено, люба,” – почала вона ніжно, “я знаю, що ти любиш Івана, але я не можу не хвилюватися за тебе. Ти так багато працюєш, а він не здається таким старанним.”
Олена зітхнула, дивлячись на захід сонця. “Я знаю, мамо. Але я його люблю. Я не можу просто залишити його в скрутний час.”
“А як щодо тебе?” – наполягала пані Ткаченко. “Ти так багато віддала заради нього. Свою кар’єру, своє щастя… Чи дійсно це те, чого ти хочеш?”
Олена не відповіла одразу. Вона знала, що мати права, але думка про те, щоб залишити Івана, здавалася їй зрадою всього того, що вони разом побудували.
З часом ситуація лише погіршувалася. Іван почав частіше пити, і його характер ставав дедалі запальнішим. Олена відчувала себе як на голках поруч з ним, намагаючись уникнути чергової сварки.
Одного вечора після особливо гарячої сварки Олена опинилася одна в їхній спальні зі сльозами на очах. Вона зрозуміла, що загубила себе десь по дорозі, похована під тягарем спроб утримати все разом.
Слова пані Ткаченко лунали в її голові: “Чи дійсно це те, чого ти хочеш?”
Олена знала, що повинна зробити вибір. Це було нелегко, але вона нарешті зрозуміла, що залишатися з Іваном не допомагає ні їй, ні йому. Настав час піти і знайти себе знову.
Наступного ранку з важким серцем але новою рішучістю Олена зібрала свої речі і покинула квартиру, яку вони з Іваном ділили стільки років. Це не був той кінець, на який вона сподівалася, коли вони закохалися вперше, але це був початок нового розділу для неї.