“Загублена в материнстві: як моя найкраща подруга стала чужою”

Олена і я познайомилися на першому курсі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми обидві вивчали англійську літературу і швидко знайшли спільну мову завдяки нашій любові до книг і кави. З роками ми стали більше схожими на сестер, ніж на подруг, підтримуючи одна одну під час розставань, змін у кар’єрі та сімейних драм. Я завжди захоплювалася життєрадісністю Олени; вона була тією людиною, яка могла освітити будь-яку кімнату своєю присутністю.

Коли Олена оголосила про свою вагітність, я була в захваті за неї. Вона завжди мріяла стати матір’ю, і я була рада бути частиною цього нового розділу в її житті. Ми годинами обговорювали імена для дитини, теми для дитячої кімнати та майбутні ігрові зустрічі. Я була впевнена, що наша дружба лише зміцніє, коли ми разом пройдемо цей новий етап.

Однак після народження її сина все почало змінюватися. Спочатку я пояснювала відсутність Олени вимогами нового материнства. Я розуміла, що їй потрібен час, щоб пристосуватися і налагодити зв’язок з дитиною. Але коли тижні перетворилися на місяці, стало зрозуміло, що щось не так.

Олена перестала відповідати на мої дзвінки та повідомлення. Наші щотижневі кавові зустрічі замінилися невизначеними обіцянками “скоро зустрітися”. Коли мені вдавалося відвідати її, вона здавалася відстороненою і зайнятою своїми думками. Її колись бездоганний дім тепер був захаращений дитячими іграшками та купами білизни. Сама Олена виглядала виснаженою, з неохайним волоссям і темними колами під очима.

Я намагалася бути підтримкою, пропонуючи посидіти з дитиною або допомогти по дому, але Олена завжди відмовлялася. Вона наполягала, що все гаразд, просто зайнята дитиною. Проте я не могла позбутися відчуття, що вона віддаляється від мене.

Наші спільні друзі теж помітили зміни. Олена завжди була душею компанії, але тепер рідко відвідувала соціальні заходи. Коли вона все ж приходила, здавалася тривожною і розсіяною, постійно перевіряла телефон або поспішала додому раніше.

Я сумувала за своєю подругою — яскравою, впевненою жінкою, яка могла змусити мене сміятися до сліз. Я сумувала за нашими нічними розмовами та спонтанними поїздками. Але найбільше я сумувала за тим зв’язком, який ми колись мали.

З часом я зрозуміла, що трансформація Олени була не лише про материнство; це було про втрату себе в цьому процесі. Вона настільки захопилася тим, щоб бути ідеальною мамою, що забула піклуватися про себе. Її ідентичність стала виключно визначатися її роллю як матері, залишаючи мало місця для чогось іншого.

Я б хотіла сказати, що з часом все покращилося, але цього не сталося. Незважаючи на мої зусилля відновити зв’язок, Олена залишалася відстороненою. Наша дружба повільно перетворилася на серію рідкісних повідомлень та незручних зустрічей.

Минуло більше року з моменту народження сина Олени, і хоча я все ще сподіваюся, що ми знайдемо шлях один до одного, я вчуся приймати те, що наша дружба може ніколи не бути такою ж. Іноді люди змінюються так, як ми не можемо контролювати або зрозуміти.

Втративши Олену як найкращу подругу, я здобула глибше розуміння того, як життя може змінювати стосунки несподіваними способами. Це болісний урок, але той, який навчив мене важливості цінувати зв’язки, які ми маємо, поки вони є.