“Великі будинки, порожні серця”

Я завжди мріяла про великий будинок. Коли ми з чоловіком нарешті змогли собі це дозволити, я була на сьомому небі від щастя. Просторі кімнати, великий сад, басейн — все це здавалося втіленням мрії. Але з часом я почала помічати, що наші діти все рідше приїжджають до нас у гості.

“Мамо, ми зайняті,” — часто чула я у відповідь на свої запрошення. “У нас багато роботи,” — додавали вони. Я намагалася не звертати уваги, думаючи, що це просто тимчасово.

Одного дня я відчула сильний біль у грудях. Я зрозуміла, що щось не так, і викликала швидку. У лікарні мені сказали, що це був серцевий напад. Я була налякана і самотня. Я хотіла подзвонити дочці, але вона не відповідала.

“Може, вона зайнята,” — подумала я, намагаючись себе заспокоїти. Але коли пройшло кілька годин, а вона так і не передзвонила, я почала хвилюватися.

Я вирішила зателефонувати синові. “Мамо, я зараз не можу говорити,” — сказав він швидко і поклав слухавку. Я відчула, як сльози підступають до очей.

“Чому вони мене уникають?” — питала я себе знову і знову. Можливо, ми занадто віддалилися один від одного в цьому великому будинку? Можливо, я була занадто зайнята своїми справами і не помічала, як наші стосунки охололи?

Коли я нарешті повернулася додому з лікарні, будинок здавався ще більшим і порожнішим. Я сиділа в тиші і думала про те, як все змінилося. Я хотіла поговорити з дітьми, але вони були зайняті своїм життям.

“Мамо, ми приїдемо на вихідних,” — сказали вони мені по телефону. Але вихідні минули, а вони так і не приїхали.

Я зрозуміла, що великий будинок не може замінити теплі стосунки з близькими. Іноді ми так захоплюємося матеріальними речами, що забуваємо про найважливіше — про людей, які нас люблять.

Тепер я сиджу в цьому великому будинку і чекаю дзвінка від дітей. Але телефон мовчить. І я розумію, що ми стали чужими один для одного.