“Щовечора Вона Чекає Біля Вікна: Жінка з Кімнати 302”

Під час мого перебування в лікарні, я мала нагоду ділити палату з жінкою, яка залишила незабутній слід у моїй пам’яті. Її звали Олена, і вона була в своїх ранніх шістдесятих. Її елегантність і стриманість вражали, а зморшки на обличчі лише підкреслювали її життєвий досвід.

Кожного дня до неї приходили друзі та знайомі. Вони приносили яскраві букети квітів і різноманітні ласощі, намагаючись підняти їй настрій. Але, незважаючи на всі їхні зусилля, її очі залишалися сумними і порожніми.

Одного вечора, коли ми залишилися наодинці, я наважилася запитати: “Олено, чому ти завжди дивишся у вікно? Що ти там бачиш?”

Вона тихо зітхнула і відповіла: “Я чекаю свого сина. Він обіцяв прийти.”

“Він далеко живе?” – запитала я.

“Ні, він тут, у Києві,” – відповіла вона, відвертаючи погляд.

Дні минали, а син так і не з’явився. Кожного вечора Олена сідала біля вікна і чекала. Її друзі продовжували приходити, але вона завжди виглядала так, ніби чекала когось іншого.

Одного разу я почула, як вона розмовляла по телефону: “Так, я розумію… Ні, не треба… Я просто хотіла почути твій голос.”

Після цієї розмови вона виглядала ще більш пригніченою. Я не знала, як їй допомогти, але відчувала її біль.

“Олено,” – сказала я одного разу, – “можливо, ти могла б поговорити з кимось про це? Може, це допоможе.”

Вона лише сумно посміхнулася: “Дякую тобі, але це моє життя. Я повинна навчитися жити з цим.”

Коли настав день мого виписки, я підійшла до неї і сказала: “Я сподіваюся, що твій син прийде.”

Вона кивнула і відповіла: “Я теж сподіваюся.”

Я залишила лікарню з важким серцем. Олена залишилася чекати біля вікна в кімнаті 302. Її історія нагадала мені про те, як важливо цінувати тих, хто поруч з нами.