Скільки себе пам’ятала, Олена завжди захоплювалася різноманіттям квітів. Вона зупинялася біля кожного саду, милуючись унікальними бутонами та видами. Навіть у бабусиному домі вона знаходила спокій серед яскравих пелюсток.
Я відчуваю себе ображеною і недооціненою. Коли моя невістка потребувала мене, вона завжди була привітною і доброзичливою. Вона часто дзвонила, запитуючи: “Мамо, ти можеш нам допомогти?” Але тепер, коли вони мене не так потребують, я чую лише: “Чому ти завжди втручаєшся в наше життя?” Мій син одружився десять років тому, і вони переїхали в будинок, який ми з чоловіком подарували їм.
“Виховувати трьох хлопців, будуючи дім, було нелегко. Але ми з чоловіком втішали себе думкою, що нарешті зможемо відпочити на пенсії. Щоб досягти цієї мрії, ми старанно заощаджували і важко працювали. Ми вважаємо, що маємо повне право пишатися своїми досягненнями. Наші сини вже дорослі, мають власні родини, і ми побудували затишний дім,” пише Олена. Однак мир, якого вони так прагнули, тепер під загрозою.
Я неймовірно пишаюся своєю дочкою і вважаю її надзвичайною людиною. Особливо пишаюся, бо виховувала її сама після того, як її батько покинув нас, коли вона була ще немовлям. Це був важкий час, і не було до кого звернутися за допомогою. Єдиною втіхою був маленький будинок, який я успадкувала від своєї покійної матері.
Є таке прислів’я: “З очей геть — з серця геть”. Я часто нагадую собі про це після розмов з мамою. Здається, вона забула, що у неї є дочка, а не лише син. Принаймні, так вона себе поводить. Після закінчення школи я переїхала з нашого маленького містечка. Я не бачила там для себе майбутнього, тому зібрала речі і поїхала.
Олена, дружина мого сина, здавалася перспективною молодою жінкою, коли вони одружилися п’ять років тому. Вона була амбітною та цілеспрямованою, але тепер її кар’єра викликає напруженість у нашій родині.
Усвідомлення того, що він ніколи не любив мене достатньо, щоб стати батьком моїх дітей, прийшло занадто пізно. Після зради близької подруги та сестри, я залишилася наодинці з розбитим серцем.
Я завжди думала, що великий будинок — це символ успіху. Але коли я опинилася в лікарні, зрозуміла, що мої діти уникають мене. Вони не відповідають на мої дзвінки, і я залишаюся наодинці зі своїми думками.
Ми були одружені сім років. Перші три роки були щасливими, але потім все почало руйнуватися. Я ніколи не уявляла, що мій чоловік виявиться таким безсердечним і егоїстичним. У нас було двоє дочок, Емілі та Сара. Але мій чоловік ніколи не допомагав мені їх виховувати. Ми постійно сварилися. Все змінилося в той день, коли я вирішила піти.
Я намагаюся підтримувати добрі стосунки зі своєю свекрухою, але здається, що вона думає лише про себе. Нещодавно мені виповнилося тридцять чотири, і наш шлюб пережив багато випробувань.
“Я попросила її доглянути за старшим, поки я поведу доньку до лікаря, але вона відмовилася. Розумієте, у неї запис до перукаря, і вона не хоче його скасовувати.”
Мої батьки ніколи не говорили про любов чи відповідальність. Спочатку мене виховували дідусь і бабуся, потім найняли няню. Я також пройшов через дитячий садок. Це моя історія.
